Дзюбенко Володимир Степанович
Дзюбенко Володимир Степанович
Володимир Дзюбенко народився у містечку Червоноармійськ (до 1935 р. — Пулини) на Житомирщині. З дитинства його оточувала мальовнича поліська природа: пшеничні поля, квітучий льон, вільшаник, розсохла груша у садку, густі оксамитові ліси, зворушливі півники та мальви під батьківською хатою... Любов до рідного краю він несе через усе життя, а постать матері, природа та батьківська хата стали головними героями його творчості.
Дитинство майбутнього художника не було безтурботним, світлим і радісним. Батьків, які не визнавали радянської влади навіть після Другої світової війни і відмовились вступати у колгосп, запроторили до Сибіру, а з ними — і маленького Володю. Там за дитиною нікому було доглядати, бо мати важко працювала на золотих копальнях. Умови проживання були жахливі, й він сильно застудився. Невідомо, чим би все закінчилося за відсутності найпростішого лікування, якби не родичі з Житомира. Ті, подолавши безліч перепон, забрали хлопчика до себе. Майже три роки дитина лежала в туберкульозно-кістковому санаторії. Довгими місяцями життєвий простір хлопчика був обмежений чотирма стінами лікарняної палати. Хтозна, як позначилося б на психіці Володі перебування у всуціль закритому приміщенні за відсутності нормального спілкування, якби він не почав малювати! Цілими днями перебуваючи у ліжку, Володя чудодіяв олівцем, самостійно створюючи для себе дитячий світ мрій і фантазій, що сягали далеко за межі лікарняного закладу.
Далі йому щастило зустріти людей, які допомогли повірити в себе, підтримали його талант. Один із них — учитель малювання Червоноармійської середньої школи Ісак Якович Нібульський, який не був професійним художником, але любив живопис і мав справжній педагогічний талант. Після школи Володимир закінчив Решетилівське профтехучилище килимарства, Харківське художнє училище. До речі, дипломна робота Володимира Дзюбенка «Думи» була визнана кращою на курсі, вона й досі зберігається в училищі. Далі вступив до Харківського художньо-промислового інституту, де йому також пощастило з педагогами: Борисом Косаревим, Леонідом Черновим, Олександром Хмельницьким.
Творчість Володимира Дзюбенка, «...митця надзвичайно потужного й воднораз до неймовірності скромного, негаласливого у творчості і ставленні до неї» (Віктор Баранов), туго зв’язана, згущена, цілісна, вона не розпадається на безліч стилів, напрямків і етапів. Можна виокремити хіба що два періоди: становлення його як особистості у мистецтві (1975—1988) та розквіту (кінець 1980-х і до сьогодні), які гармонійно доповнюють один одного і розвивають творчість у поступі. Живопис Дзюбенка неповторний, не схожий ні на який інший, у ньому немає й натяку на наслідування або переспіви. І хоч у різні часи мистецтвознавці знаходили у його картинах то Матісса, то імпресіоністів Піссаро з Синьяком, то навіть Сезанна, він залишається українським Дзюбенком.
Його живопис просякнутий ліричністю, філософічною споглядальністю, любов’ю до людей поліського краю, кожного куточка рідної землі. Цікаво, що художник не виписує конкретні риси обличчя, а дає узагальнений образ своїх героїв — хлопчаків, матерів, лагідних бабусь, і завдяки цьому прийомові кожен у просторі його картин може уявити саме свою матір чи бабусю, а то й себе в образі босоногого хлоп’яти.
Особливої уваги заслуговує серія, присвячена спогадам дитинства: «Золоті яблука дитинства», «Бусел, бусел, сядь на колоду», «Колись у дитинстві», «Осіння журба», «Самотній пастушок» — хлопчик у штанцях із однією підтяжкою стоїть і мрійливо дивиться, як летить журавель під хмарами. Художник створює уособлений образ дітей післявоєнного покоління, якими ніхто не займався, яких ніхто не виховував.
— У цьому періоді Володимир Дзюбенко дуже цільний і прекрасний, — вважає професор, заслужений художник України Валентин Грицаненко. — Ці картини найбільш зворушливі, чисті й душевно щемні, просякнуті глибокою ностальгією за дитинством, теплотою і щирістю.
Змальовуючи оспівану Лесею Українкою поліську природу, Володимир Дзюбенко і сам стає поетом. Про це свідчать не тільки назви його картин: «Ой, зелене жито, зелене», «Мрії літнього вечора», «Мати сіяла сон», «Погляньте, мамо, на серпень», «Ой, летіла горлиця», «Зелений дивосвіт», «Маки серед тиші», — а й та одухотвореність, мрійливість, легка печаль, самозаглибленість, «мінорність», якою просякнуті його твори. Цю опоетизованість і романтизм підкреслює і колористична гама живописця. Володимир Дзюбенко — блискучий колорист, причому відчувається, що живописець свідомо і цілеспрямовано надає важливого значення кольору, прискіпливо чаклує над поєднанням барв і відтінків. Це, звичайно, зелений (бо ж Полісся), всі відтінки зеленавого: від весняного насиченого до степового, зеленувато-рудого, випаленого сонцем (це вже Слобожанщина). Соняшниково-жовтий, бронзово-рудий, золотаво-вохристий, насичено-синій («Півники»). Здебільшого ж тони приглушені, пастельні, дещо розмиті, як у імпресіоністів. Ця пастельність надає картинам Володимира Дзюбенка душевності, тепла, зворушливості і тремтливого смутку за юністю, першим коханням, молодими батьками, летом життя.
Особливістю картин художника є також обрамленість його сюжетів. У ранній творчості на його картинах відкритий простір сягає безкінечності, в зрілому віці він надає перевагу закритому простору. Арка з густих крон дерев, розлогих стовбурів, ажурне плетиво гілок... Обмежуючи простір, Дзюбенко ніби концентрує увагу глядача на головному, на авторському задумі.
— Кожен живописець малює світ таким, якою є його душа, — сказав львівський митець, народний художник України Олег Мінько після відвідин виставки Дзюбенка у Національному музеї ім. Шептицького у Львові. — Відчувається, що Володимир Дзюбенко — людина тепла, порядна, з тонкою, вразливою душею. Такі і його картини.
Ще одна важлива тема, яка помітно виокремлюється у творчості художника в середині 1990-х, — це переосмислення віри, релігії, повернення до Бога. «Благовіщення», «Проповідь», «Ходіння по водах», «По дорозі до Єрусалиму» «Повернення блудного сина», «Вечірня молитва» не копіюють релігійних сюжетів і не претендують на точність відтворення, очевидно, тому ці твори харківський мистецтвознавець Ольга Денисенко називає «перекладом Біблії на мову нашого села».
2003 року Володимир Дзюбенко повернувся у батьківську хату, що у містечку Червоноармійськ Житомирської області. Проживши більше тридцяти років у Харкові, він все ж відчував потяг до рідної домівки. Після смерті матері не захотів продати невелику приземисту хату на околиці, яку так часто малював на своїх полотнах. Переїхавши, Володимир продовжує спілкуватись із живописцями з усієї України і насамперед — із художниками-земляками. Наприкінці 2003 року вони разом створили «Пулинське земляцтво» — на сьогодні це майже 20 творчих особистостей родом із Червоноармійська. 2005 року земляцтво у складі Володимира Дзюбенка, Миколи Опанащука, Миколи Левандовського, Миколи Беньковського, Валерія та Миколи Грибанів, Валентина Войтенка, Євгенії Забродської, Леоніда Фесенка, Юрія Супрунчука, Валерія Скрицького, Тетяни Золотаренко створило картинну галерею «Пулинські барви». У серпні 2006 року за участі В. Дзюбенка сталася ще одна важлива подія в житті міста: відкрився художній відділ Червоноармійської школи мистецтв. Тепер талановиті дітей тут навчаються малювати.
Помер художник - 22.08.2012 року. Похований у селищі Пулини на Житомирщині.
Коротка біографічна довідка
Володимир Степанович Дзюбенко (нар. 11 жовтня 1942, смт. Червоноармійськ, нині Пулини, Житомирська область) — український художник.
Закінчив Решетилівське училище килимарства (1963), Харківське художнє училище (1969), Харківський художньо — промисловий інститут (1974). Член Національної Спілки Художників України, член Національної Асоціації Митців, лауреат Всеукраїнської премії ім. Івана Огієнка, учасник багатьох виставок. Має роботи у приватних колекціях в Україні і за кордоном.
Персональні виставки
- Житомир, 1988;
- Літературний музей, Харків, 1992;
- Житомир, 1997;
- Харківський художній музей, 1998;
- Пархомівський художній музей, 1998;
- Український фонд культури, Київ,1999;
- Музей Корольова, Житомир, 1999;
- Обласна бібліотека, Рівне,1999;
- Музей історії релігії, Львів, 1999;
- Акціонерна компанія «Євро — Україна Консалтинг», Київ, 1997;
- Районна картинна галерея, Червоноармійськ, 2003;
- Літературний музей, Харків, 2003;
- Районна картинна галерея, Червоноармійськ, 2004;
- Житомирський краєзнавчий музей, 2004.
Учасник виставок
- Пан-Україна, Дніпропетровськ,1995;
- Слобожанський Великдень, Харків,1995;
- Хутір — 2, Хмельницький, 1996;
- Великодня виставка художників Харкова, 1996;
- Сучасне сакральне мистецтво Харківщини, До 5-річчя незалежності України, 1996;
- Слобожанський Великдень, Київ, 1997;
- Районний Будинок культури, Червоноармійськ, 2003;
- Районна картинна галерея, Червоноармійськ, 2004.
Основні твори
«Ой летіла горлиця» (1987, 1991), «Тепло рідної хати» (1989), «Чорнобривці» (1990), «Вечірня молитва» (1992), «Проповідь» (1993), «Ой зелене жито, зелене», «Чумацька доля», «Благовіщення», «Повернення блудного сина», «Ходіння по водах», «Біла мальва», «Жінка з півником» (усі – 1994), «Батькові коні», «Чистий четвер» (обидва – 1995), «За літом услід», «Трійця» (обидва – 1996), «Погляд у вічність», «Дари волхвів» (обидва – 1997), «На Спаса», «Ода селу», «Коренеруби» (усі – 1998), «Двоє», «Копачі картоплі», «Мамині мрії» (усі – 1999), «Стрітення», «Втеча» (обидва – 2000), «Під св. Покровою», «Батьківський поріг», «Цілунок Юди» (усі – 2001), «Мовчазна розмова», «За хутором сонце сідає» (обидва – 2002), «Чекання наших матерів», «Сільська ідилія» (обидва – 2003), «Св. Миколай», «Щедра осінь на груші» (обидва – 2004), «Півники», «Сім’я кульбаби», «Минули обжинки» (усі – 2005); цикли – «Старці», «Спогади про дитинство» (1991–92).
Рекомендована література
- Різниченко О. Зелений дивосвіт Володимира Дзюбенка // ОМ. 1995. № 1;
- Денисенко О. Сільський романтик мегаполісу Харків // Україна. 1995. № 13;
- Туск. Володимир Дзюбенко. Малярство, гобелен: Буклет. Х., 2001;
- Баранов В. На рівні вічних партитур // Київ. 2004. № 10.
