Дідовець Владислав Сергійович
Дідовець Владислав Сергійович
Народився 07.03.1997 року в смт Червоноармійськ (зараз Пулини) Червоноармійського району Житомирської області.
Проживав у рідному селищі Пулини.
Історія Героя
Владислав зростав у любові, мав двох старших братів. Він був дуже працьовитий, до цього його привчали старші брати і батьки. Ще захоплювався мотоциклами, спортом, плаванням, любив футбол. На 18-річчя рідні йому подарували мотоцикл.
Юнак з дитинства мріяв стати офіцером. Після 9 класу навчався в місцевому училищі на водія-механіка, щоб отримати права. Закінчив його з відзнакою. Потім вступив до агроколеджу, щоб здобути професію інженера-механіка. Закінчивши коледж, Владислав у 19 років підписав контракт та пішов служити в АТО. Коли закінчувався контракт, подав документи на вступ у Київський військовий інститут. Під час фізичної підготовки до екзамену випадково зламав руку. Через декілька днів поїхав складати екзамен, приховавши перелом, але комісія помітила зламану руку і сказала вступати в наступному році. Після закінчення контракту поїхав працювати за кордон.
Напередодні 2022 приїхав у відпустку. Перед початком повномасштабного вторгнення зламав собі ключицю. Незважаючи на свою травму, з перших днів війни пішов у військкомат. Навчав хлопців військової справи і відповідально ставився до служби. Був інструктором у Запорізькій області. У Владислава був швидкий кар’єрний зріст, за короткий термін перебування на службі його призначили старшим солдатом, згодом замкомандиром бойової машини 30 ОМБР імені князя Костянтина Острозького, першого взводу, шостої механізованої роти, другого механізованого батальйону А0409. Його позивний був «Патрон», але побратими також називали його «Безстрашний».
Він був прикладом для своїх побратимів, був відважний, добре показував свої організаторські здібності. Захисника любили і поважали його бойові побратими. Він героїчно рятував життя, витягував із найпекельніших місць, відважно йшов у бій і ніколи не відступав. Владиславу довелося побувати на усіх напрямках фронту, де він відбивав атаки ворога та звільняв наші території.
Воїн не був шанувальником татуювань, але набив: «Дідовець Владислав, група крові, Герб України, я люблю Україну». Він казав: «Мам, я зробив її для того, щоб ви могли мене розпізнати, якщо я загину». Так і сталося…
Останній бій відбувся під Бахмутом у с. Міньківка. Військовий боровся до останнього, відтягнувши свого пораненого побратима, повернувся назад - і туди прилетів снаряд. Владислав був нагороджений орденом «За мужність» III ступеня посмертно. Похований у рідному селищі Пулини.
Владислав назавжди залишився у наших серцях Героєм, який незважаючи на свої травми, став на захист України, своєї сім’ї і всіх кого, любив.
Матеріали підготували Кравченко Марія, Васильчук Тетяна і Оборський Владислав - учні 11-Б класу Пулинського ліцею Пулинської селищної ради Житомирського району Житомирської області.
Інформацію про загиблого Героя надала його мама Дідовець Світлана Михайлівна.
Керівник - Чепель Олена Миколаївна, вчителька біології Пулинського ліцею Пулинської селищної ради Житомирського району Житомирської області.
