Чернявський Олександр Іванович
Чернявський Олександр Іванович
На Пулинщині проживають люди, які є прикладом громадянина, патріота своєї країни. Вони були першими, хто став на захист нашої держави в ході проведення АТО .
Загальна інформація :
Народився Чернявський Олександр Іванович 9 квітня 1986 року.
Проживав в с. Сколобів, Червоноармійський район, Житомирська область.
Обставини загибелі:
15 лютого 2015-го загинув під час супроводу колони, яка рухалася польовою дорогою з смт. Луганське до Дебальцевого, потрапивши у засідку терористів поблизу Нижнього Лозового.
Нагороджений: орденом «За мужність» III ступеня (посмертно); відзнакою “За заслуги перед Звягельським районом” (посмертно).
Почесний громадянин Звягеля (Новограда-Волинського).
Похований у с. Сколобів (Пулинська ТГ) Житомирського району Житомирської оюласті.
Історія героя
Чернявський Олександр Іванович народився 9 квітня 1986 року. Дитинство і юність пройшли в Сколобові. Олескандр з юності мав технічний нахил, захоплювався інформатикою, був один із перших хто володів комп'ютером у даній місцевості. Знав англійську мову, любив футбол, грав на гітарі, співав. (зі слів директора Сколобівської ЗОШ I-II ступенів Тетяни Деризи).
Після закінчення Сколобівської ЗОШ I-II ступенів продовжив навчання в Червоноармійській ЗОШ I-III ступенів, де й отримав посвідчення водія.
Закінчивши школу, був призваний на військову службу до лав Збройних Сил України. Після проходження строкової служби, підписав свій перший контракт. Неодноразово брав участь у міжнародних військових навчаннях. Займав посаду водія однієї з військових машин БТР. Військова справа була йому по душі. За свідченням колег по роботі був першокласним водієм БТРа і бездоганним механіком. Його майстерність не раз рятувала екіпаж на різних завданнях у зоні АТО. Про прояви героїчних вчинків Олександра свідчать історії побратимів, які згадують Олександра як рішучого, безстрашного та вірного присязі солдата.
Зі слів Побратимів про службу та життєву позицію Олександра:
З Сашком познайомилися ще з 2010 року, неодноразово виконували завдання під час міжнародних навчань. Зарекомендував себе він ще тоді, як надійний товариш, відповідальний сержант та людина, яка з технікою на ти.
В АТО завдання з Олександром почав виконувати з серпня 2014 року. Спільно виконували завдання на Сході країни протягом 65 діб. Як зараз згадую, як нас зустріли на блокпосту, неподалік від Слов’янська. Хлопці всі були вдягнуті по-бойовому, від них віяло професіоналізмом та рішучістю. На були в масках, кожен тримав зброю готовою до застосування, спостерігаючи навколо себе. Слов’янськ зустрів нас німецькою свастикою на українських прапорах (червоним або чорним кольором місцеві вночі малювали на наших прапорах німецьку свастику). Нас супроводили до табору, я перевірив склад групи, виявив, що один відсутній, на питання де Олександр, мені відповіли, що він виконує завдання, неподалік м. Артемівська була обстріляна група наших військовослужбовців, Сашка разом з хлопцями іншого підрозділу направили на допомогу. Через години 2 приїхав Сашко, хлопці з попередньої ротації вже закінчували завантаження своїх речей. Ми одразу залізли до нашого БРДМ – 2РХБ (Олександр виконував обов’язки на посаді водія, я виконував обов’язки на посаді командира розрахунку). Відвезли вже ми хлопців до крайнього блокпосту, вони радісно прощалися з нами, махаючи руками, для них війна на 2 місяці була скінчена. Сашко залишився з нами на 2-й строк. По дорозі Саня розповів, що під час виконання завдання під Артемівськом, наш БРДМ було обстріляно з кулемету, та показав дірки на мішках машини. Відразу відчулася якась моторош у жилах. Так розпочалося наше перебування у зоні АТО.
Після цього ми виконували завдання практично по всій території Донецької та Луганської областях. Під час виконання завдань, ми дізналися, що Сашко виконував завдання , щодо розмінування на Саур Могилі, розповів, що там їх вперше накрили мінометами та показав проріз у кевларовому шоломі. Проріз був глибиною біля 3 мм. Шолом врятував Сашка, - прийняв удар на себе. Ще довго вони сиділи під обстрілом, після того казав, що десь в самому меморіалі роздавалися голоси сепаратистів та постріли. Під час обстрілу було зламано плиту, яка заблокувала вихід. Таким чином сепаратисти опинились у пастці, час спливав, повітря у них закінчувалося, сепаратисти намагалися прострілювати отвори з автоматі, але все було марно. Так і закінчилась історія з цими сепаратистами.
Одними з моментів, коли нас ворог накривав щільним вогнем – це в н.п. Малоорлівка. Коли ми увійшли у селище, то палав лівий край села. Я сказав Сашкові прийняти праворуч для маневру, Сашко відповів, що не можна, там труп, я виліз з БРДМа та побачив труп якогось військового. Оцінив обстановку прийняв рішення, вибрав місце для машини, зайняли позицію, почали маскування машини та надавання допомоги нашим пораненим. Під час виконання завдання ми з’ясували, що навколо були трупи російських найманців. Під час обшуку трупів, було вилучено документи «Казаков Всеросийского войска Донского». Висунутись за вугол до інших ворожих тіл нам не давав ворожий снайпер. Трупи грали не малу роль, якщо точніше, то інформація, яку від них можливо було отримати. Нам потрібні були їх радіостанції, щоб чути ворожий радіообмін, щоб розпочалась зачистка села. Ми допомогли хлопцям перев’язатися, в той час наші десантники підтягнули спарену зенітку ЗУ-22, зарядили осколковими та почали косити напрям з якого бив снайпер. ЧИ влучили вони чи ні, ніхто не знає, але снайпер замовк, скоріш за все наші влучили. Сашко в той час прикривав гранатометом та вогнеметом (РПГ-22 та РПО) разом із стрільцем один з напрямків, звідки вночі вийшла група ворога разом із танком. Ворожу радіостанцію наші бійці здобули, розпочалась зачистка села, але ми були змушені зупинитися знов. Я разом з кулеметником знаходився біля дороги, як у повітрі роздався, досі невідомий тріскот та гиркотіння, через секунду перший розрив, потім другий та інші…. . Ворог бив «виделкою» (перші два при стрілочні, а третій залп прийшовся по нашій позиції). На цей раз ворог не жалів ні нас ні місцевих мешканців, перший залп потрапив 20 метрів перед нами, другим ворог розніс зерносховище 50 метрів за нами, а третім бив по нас, тим знищуючи крайню вулицю села. З часом, село було все ж таки взято під контроль нашими десантниками. Після того, як ми вискочили у н.п. Дебальцево і почали переводити подих, почулися залпи нашої артилерії. Наші артилеристи дали гідну відсіч по ворогу, били спочатку з гаубиць. Виконавши завдання, ми почали повертатися до Краматорську, побачили, як наші 4 РСЗО «УРАГАН» пустили залп по ворогу. Ворога було знищено. Як виявилося пізніше, ми стали своєрідною приманкою, щоб виявити позиції ворожої артилерії. До нашого табору ми недотягнули. Один з осколків потрапив у праве заднє колесо та пробив його (Сашкові і тут пощастило, потрапило в колесо, під яким лежав Саня). В тім бою, вдалося запобігти втрат серед нашого особового складу. Один легко поранений з розрахунку саперів. Додатково з під обстрілу ми вивели 2 одиниці БТР-80 (приблизно 8 чоловікам врятували життя). Це все стало можливим завдяки вмілим діям екіпажу. Величезну роль зіграло вдале, сміливе та чітке володіння машиною – це Саніна заслуга.
Неодноразово після цього Сашко потрапляв під обстріли, з під яких вдавалося вискочити. Одного разу, міна потрапила під БРДМ, вирвало переднього моста. Сашкові вдалося дотягнути машину до табору та власноруч усунути та повернути машину до строю. Сашка згадуємо часто, за ті 65 діб, що виконували завдання пліч-о-пліч дуже поріднилися.
Спиртних напоїв, Сашко не вживав, дуже полунично-яблучний сік полюбляв. Пригадую як вареники ліпили всією групою. Саня і ліпив і варив, скрізь допомагав.
Під час служби Олександр, Сашко так його називали побратими проявив себе , як вірний присязі солдат ,гідний син своїх батьків та батьківщини, за що був відзначений почесними нагрудними знаками «За взірцевість у військовій службі ІІ ступеня», «За взірцевість у військовій службі ІІІ ступеня»;
Війна - це найстрашніше, що придумали люди. Вона завжди приходить непрошеною. Заходить не стукаючи. Забирає не питаючи. За собою залишає сльози і смерть. Нажаль ця сумна звістка завітала і в родину Чернявських. 15 лютого захисники супроводжували колону із 8 машин із Дебальцевого. Одна із бойових розвідувальних машин в дорозі зламалася. Екіпаж наших земляків свідомо прийняв рішення і вирушив на допомогу побратимам. Саме у цей час терористи розпочали атаку. Відважні хлопці на вузькій ділянці дороги виконали маневр, щоб перекрити шлях бойовикам. Ті пострілом з РПГ (ручний протитанковий гранатомет влучили у БРДМ. В ньому знаходився Олександр.
Згодом в інтернеті з'явилося відео в інтернеті, в якому демонструвалися документи загиблих військових. Проте рідні до останнього відмовлялися вірити в побачене, думали, що їхні рідні у полоні. Протягом двох тижнів жили надіями дружина Альона, маленький синочок Ваня. Чекали на хорошу звістку і повернення рідної дитини із АТО подружжя Чернявських. Материнське серце Надії Іванівни весь час було у тривозі сповнене переживань за свого сина. Наче відчувало біді. Надія обірвалася раптово коли викликали рідних у Дніпропетровськ на впізнання. Смерть героя шокувала весь район. Прощання та поховання героя відбулося в рідному селі військового в с. Сколобів.
У Сколобівській школі, де навчався Олександр, встановлена меморіальна дошка пам'яті.
Щороку в громаді проводиться турнір пам'яті Олександра Чернявського.
Герої не вмирають!
Матеріал підготували учні 6-А класу Пулинського ліцею Пулинської селищної ради Житомирського району Житомирської області.
Керівник: Іщенко Вікторія Вікторівна, вчитель географії, класний керівник 6-А класу Пулинського ліцею Пулинської селищної ради Житомирського району Житомирської області.
